Сепарація батьків та дітей на відстані
Так буває, коли діти, покидаючи домівку, залишаються досі залежними від батьків. Ми відпускаєм їх, вже дорослих, у нове життя, на навчання, роботу в інше місто, закордон... І продовжуєм їм всіляко допомагати (наскільки можемо), оплачуєм базові потреби і навіть більше - бо ми ж батьки.
Ми платимо за проживання, їжу, навчання, забаганки, переживаємо за те як їм живеться. Будь-яка неочікуваність чи сумна звістка нас ранить в рази більше, адже вони не поряд і ми фізично не можемо їх захистити від небезпеки. Ми відчуваємо себе відповідальними за них, навіть якщо вони за тисячі кілометрів.
Та що маєм натомість?
Зазвичай, замість вдячності та принаймні розуміння, нам "прилітають" скарги, претензії, що ми нічого для них не робимо, ось іншим платять за те та інше батьки, а вам на мене "все одно". Сама ж дитина продовжує жити за ваш кошт, не бажає додавати зусиль до навчання чи шукати підробіток, а на заперечення дратується і відповідає грубо та образливо.
Ну а що? Вона теж робить немало. Деякі навіть гордяться тим, як вміють "вирішувати" свої питання. Наприклад, як вони продумали систему, щоб менше вчитися, але проходити всі екзамени і не вилетіти з навчального закладу. Так би мовити, результат за мінімум зусиль. Буває ще й аргументують, що он всі мільярдери світу (Стів Джобс, Біл Гейтс, Ілон Маск) кидали навчання або вчились на самі "трійки". Та різниця в тому, що ТОП-и індустрії принаймні щось робили для реалізації проектів, і ви, власне, це розумієте.
Чому все так?
Одним поясненням "відсутність подвійної сепарації" не обійдешся. То в чому тоді справа?
З одного боку
Ви, як батьки, знаходитесь у конфлікті із самими собою в питанні потреби та зменшення вашої опіки. Спостерігаючи як зростає дитина, виховуючи її та захищаючи від усіх бід, важко прийняти факт, що дитина може і навіть мусить самостійно про себе піклуватися. Має пройти певний процес сепарації, в якій ви довіряєте дітям самими справлятися із власними питаннями, помилятися, знаходити способи виправитись, рости та ставати автономними. Що є надто важливим.
Оскільки, якщо цього не стається, дорослі діти лиш підвищують свої вимоги до вас. Що логічно - бо чим старше ми, тим більше потребуємо. На місце іграшкам приходять бажання мати свій простір, будувати стосунки, проводити якісно час з друзями, мати свою квартиру, машину тощо. Звичка сприймати вашу допомогу як належне та невміння самостійно боротися за власні мрії та бажання посилює установку "батьки все мені винні". А якщо у вас нема можливості реалізувати забаганки - "погані батьки, що мене не люблять".
Саме тому зменшення опіки - невідворотній процес, що має статися. Хоча для вас це може бути складно, адже емоційний зв'язок ще працює і є потреба відчувати себе потрібними дитині. Та пам'ятайте: батьки не менш відповідальні за відбуття сепарації, ніж сама дитина.
З іншого боку
Дитина, яка проходить етап дорослішання та виходу у великий світ. У неї ростуть потреби, формується оточення. І будемо чесними, не дивлячись на ваші страхи, що дитина одна на такій відстані від вас, з кимось вона точно спілкується. Звідкись-то приходять ті "нові ідеї" запитів до вас, що потрібно придбати, порівняння "а он у тих дітей краще", приклад «бездіяльності» тощо. І гірка правда в тому, що ви фізично не можете повпливати на оточення дитини, і навіть якщо приїдете та всіх відговорите з нею спілкуватись - отримаєте лиш велику образу та супротив всьому, що ви кажете. Бо ви таким чином відбираєте право дитини обирати, навіть якщо це погано впливає на неї.
Так само як і потребу самостійно боротись за свої мрії. Отримуючи від вас всіляку підтримку, дитина росте з розумінням "все вирішать батьки, бо вони мають це робити", значить я можу робити все з мінімальними зусиллями. Формується така собі адаптивна поведінка, при якій будь-яке можливе "недіяння" без критичних наслідків сприймається як позитивне. І всі ці "схеми" у навчанні (де орієнтація на більший "дохід" балів, за менші "витрати" зусилля), оцінюються як дуже кмітливий, діловий підхід, власна перемога.
Що, з іншого боку, показує: дитина вміє вирішувати свої "проблеми", правда певним специфічним чином. І тут постає питання власних принципів та установок, які сформувались завдяки відсутності сепарації від батьків (можна не робити, якщо хтось уже це дає). А усвідомлення приходить тільки через відповідальність за власні дії і життя, коли постає вибір між, наприклад, "прогуляти пари з друзями" та "вчитись, здобувати досвіду, щоб більше заробити і купити омріяне".
❀❀❀
Ці дві сторони формують дисфункцію подвійної сепарації. Батьки щосили намагаються дати можливості дитині (яка вже доросла), а дитина – не відчуваючи потреби у боротьбі, вимагає більшого «служіння». Батьки бояться порвати контакт з дитиною, почуваються винними, "поганими батьками", жертвують власними потребами, забезпечуючи забаганки, ще й вислуховують докори та образи. А дитина відчуває себе ще більш нікчемою, бачачи та бажаючи жити як однолітки "по-дорослому", та не вміючи собі це дати, а батьки "як спеціально не допомагають в цьому".
І тут на межі конфлікту та загального невдоволення ситуацією має пройти славнозвісний процес "від'єднання" один від одного.
Кроки
1. Найголовніше - набратись терпіння
Оскільки процес сепарації проходить не один день і дуже часто в болючому форматі. Адже з роками набувались звички, поведінкові шаблони, які потрібно буде прибирати, щоб побудувати нові здорові (дорослі) стосунки між вами та дитиною. У процесі "від'єднання" можуть бути конфлікти, незгоди, образи, але разом з тим сепарація принесе велику користь обом сторонам.
2. Відстоювати особисті кордони
І не просто потрібно, а НЕОБХІДНО. Якщо ви хочете отримати повагу до себе від своєї дитини, вона має перш за все побачити Вас, а не просто "зручний інструмент для життя, джерело доходів". Потрібно казати ні, а особливо говорити про те, що Вам боляче чути від дитини, як саме вона своїми словами і вчинками впливає на Вас. Але ніколи не звинувачувати саму дитину.
Щоб дійти консенсусу з обох боків, має сформуватись прозоре спілкування між вами, чесний фідбек. Ми часто ігноруємо, коли звинувачують нас (бо викликає бажання виправдати себе, пожаліти, що "всі мене ображають"), а от коли навпаки, чуємо як комусь боляче, то реагуємо (бо це змушує нас задуматись, а чи справді я роблю щось не так?). Не давайте дитині чергового приводу робити з вас "злодія", а чесно розкажіть, що відбувається саме з Вами. Якщо спершу дитина буде не розуміти - припиняйте спілкування, з умовою, що готові слухати, але в поважному тоні. Якщо ні - розмова закінчена. Бо тільки на сформованій взаємоповазі один до одного може вибудуватись взаєморозуміння та продуктивний діалог. І тут знову ж таки набратись терпіння та чекати. Ну а також не забувати про слова любові та справедливу похвалу - як позитивний мотиватор до змін.
3. Обмеження допомоги
Складний, але не менш важливий етап. Одразу кажемо - ні, змушувати голодувати дитину не потрібно. Але необхідно розставити кордони, де ви допомагаєте, а де дитині необхідно самій вирішувати свою ситуацію (купити щось модне, технологічне, крутезне як у друзів тощо). Ваша головна відповідальність як батьків - забезпечити фундамент та старт для дорослого життя дитини, але не більше. Щоб у дитини була потреба досягати всих інших "плюшок" життя, мотивувати себе та робити розважливі "дорослі" пріоритети.
Важливо показати зону відповідальності, надавши інформацію, що наразі немає у Вас інших можливостей (без виправдання та аргументацій, чисто факт). Таким чином ви підводите до необхідності вчитись, працювати та заробляти самостійно. Бо дорослішання завжди відбувається з моменту відчуття потреби шукати вихід, напруження та боротьби, здобувати незалежність, яка у дорослому віці вкрай необхідна.
Звичайно, як батьки, ви можете допомогти із першими кроками в працевлаштуванні та надавати поради, але не на постійній основі. Потрібно буде дати можливість дитині самій обирати, яким чином вона буде реалізовувати себе та заробляти. І навіть якщо цей спосіб помилковий чи не ефективний, на вашу думку, ви не маєте продавлювати свою історію дитині. Хай спробує та отримає власний досвід, будь-то негативний чи позитивний (за винятком небезпеки для життя і здоров'я, тут безперечно потрібно зупиняти). Адже таким чином вибудовується розмежування понять, що добре, а що не дуже в дорослому світі, формується характер та готовність долати перешкоди.
4. Звернутися до спеціаліста
Оскільки процес сепарації досить складний і часто, коли ми є невід'ємною частиною конфлікту, нам важко справлятися емоційно із ситуацією. Не всім вдається бути непорушним перед власною дитиною, не піддаватись маніпуляціям або підстріканням. Нам боляче, ми почуваємо себе винними та відповідальними перед дитиною - і це нормально бути вразливим в такі моменти. Бо всі ми люди, ми живі і відчуваємо, тим паче свою рідну кровиночку.
Натомість психолог (або психотерапевт) може бачити ситуацію ззовні і більш впорядковано керувати процесом змін. Маючи багаторічний досвід роботи із сім'ями, йому легше знайти та підказати саме ваш спосіб проходження сепарації, достукатися до кожного "його мовою" та дати спеціальні завдання на опрацювання (не тільки під час сеансу, а і поза ним). Сепарація, повторимось, - це не один день, і грамотна робота над нею може полегшити її проходження та уникнути зайвих загострень конфліктів.
❀❀❀
Тільки такою поступовою, зваженою роботою можна досягти істотних змін та результатів. А в YARO CENTER ми проводимо безкоштовні пробні сеанси для сімей та можем проконсультувати вас індивідуально до вашого запиту. Тож приходьте - будемо раді вам допомогти!